>> На фоне поражения русской армии при Конотопе после получения РАТИФИЦИРОВАННОГО (а не изначального, внесенного на утверждение сеймом) варианта Гадяцкой унии козаки сделали некий выбор - в частности, поменялся гетман, вдруг. >> Кто им помог сделать именно этот выбор и от каких объективных обстоятельств он зависел? Пожалуйста, тезисно.
Тезисно лишь добавлю, что одним из главных критериев для "выбора" были московские войска, т.е., как уже говорилось, никакого "добровольного выбора" не было и в помине, были лишь объективные обстоятельства в лице угрозы военных действий против казаков со стороны Московии.
> Хорошо, смотрим - в 1659 году против Выговского выступила следующяя старшина, имевшаяся на тот момент - Безпалый, Цецюра, Золотаренко, Сомко, Богун, Тимофей Носач, Лисницкий Григорий, Богун, Сирко, Дорошенко, Лизогуб, Одинець - это только старшина ранга полковника и выше, а за каждым из них стояли более мелкие сошки. Т.е. нет оснований говорить о том, что старшина вцелом потеряла контроль над ситуацией - кто-то потерял, а кто-то и наоборот - перехватил.
Кто то потерял - это верно, неверно только, что кто то приобрёл. А причина в том, что ситуацию не контролировала ни одна из групп интересов. Концептуально, позиция Выговского была самой конструктивной, однако деструктивные силы, при военной поддержке Москвы, взяли верх.
> Но даже не это главное - выход ситуации из под контроля группы Выговского был следствием выбора, сделанного подавляющей частью казачества и большой частью старшины, не так ли? Совершенно очевидно, что это был именно сознательный выбор, без всяких кавычек и сделан он был в МОМЕНТ отсутствия серьезного внешнего давления. > Очевидно при том, что вопрос стоял так: либо Польша, либо Россия и та группировка старшины (и поддержавшая ее основная масса казачества), которая выступила против Выговского, осознавала это. И тем не менее...
Абсолютно неверный вывод, такого попросту быть не могло, потому и не было. Чтобы небыть голословным, приведу выдержку из книги авторов которой не назвал бы пропольскими диллетантами:
Правобережна Украiна у другiй половинi XVII- XVIII ст. : Проблема державотворення / Валерiй Смолiй, Валерiй Степанков. Киiв : Акад. наук Украiни. Iнст. iсторii Украiни, 1993
Отрывок: Стр. 33-34
Пропольська політика І.Виговського, курс на відновлення шляхетських порядків, використання татар у боротьбі з опозицією, військові дії проти Росії посилювали невдоволення козацтва. Особливо сильними антигетьманські настрої виявилися у Лівобережжі, мешканці якої вбачали в особі Виговського винуватця страхітливого спустошення краю. За його власним визнанням, зробленим у листі до короля в кінці 1659 р., козацька сила тепер не страшне, бо в бурі "домової війни" вигинули "найбільші полки: Полтавський з сорока тисячами; Миргородський з тридцятьма тисячами також Прилуцький та Іркліївський вщент знесені. Кропивою поросли міста і села, бо одні на плацу полягли у скількох багатьох битвах, а інші з жінками пішли в Орду" (130). Росія, граючи на ненависті козаків і частини старшини до гетьмана, зуміла заручитися їх підтримкою й отримала можливість встановити прoтекцію над козацькою Україною. Тому навіть блискуча перемога, І.Виговського над московським військом під Конотопом у червні 1659 р. не привела до відновлення його влади над Лівобережжям. У серпні тут спалахнуло повстання проти гетьмана і до кінця вересня більшість лівобережних полковників присягнуло на вірність Москві. Князь О.Трубецькой з військом вступив до Переяслава. Ситуація стала критичною, коли у серпні почав розгортатися рух проти І.Виговського і у Правобережній Україні. За влучним висловом В.Герасимчука, він "за собою не мав нікого, а проти себе всю Україну" (131). Спроби гетьмана втримати кермо влади зазнали невдачі і генеральна рада близько 24 вересня обирає гетьманом Ю.Хмельницького. Так, закінчився крахом новий курс частини української еліти, який показав безперспективність політики ігнорування національних і соціальних завоювань Визвольної війни. Перед новим урядом стояли надзвичайно складні завдання: припинити громадянську війну, пом'якшити соціальну напруженість, покласти край як охлократичним поривам "черні", так i олігархічній сваволі старшини, запобігти загрозі територіального розпаду козацької України на Лівобережжя, Правобережжя та Запорожжя, поліпшити функціонування центральних і місцевих органів влади, домогтися повного суверенітету та об'єднання всіх етнічноукраїнських земель у межах національної держави. Але, як показали наступні події, він виявився неспроможним вивести країну з глибокої політичної кризи. І одна з головних причин цієї трагедії полягала у слабкій національній консолідації еліти, перевазі в її менталітеті особистих і групових інтересів над державними, а відтак і нездатності мобілізувати суспільство для розбудови держави. Вкрай негативну роль зіграв також низький рівень політичної самосвідомості власне самого суспільства, в якій ще не встигла утвердитися національна державна ідея. Щоправда, уряду доводилося діяти у дуже складній ситуації. На Лівобережжі перебували підрозділи російського війська, які користувалися підтримкою значної частини населення, що не дoвіряло гетьманській владі і прагнуло знайти свого захисника в особі Москви. За такої обставини продовження війни з ,Росією одночасно означало б втягнення суспільства у наступний етап громадянської війни. Слід було шукати порозуміння з Москвою. З іншого боку, розрив договору з Варшавою ставив Україну перед загрозою відновлення воєнних дій з Польщею та її союзником Кримським ханством. Шансів на перемогу у цій війні власними силами не було. Тому в принципі приймається вірне рішення діяти обережно, використовуючи суперечності між Росією і Польщею. Як відзначав обозний коронний А.Потоцький у листі до короля (осінь 1659 р.), старшини вважали за оптимальний варіант "не бути ні під в.кор.м., а ні під царем; сподіваються вони цього досягнути, обманюючи і лякаючи в.кор.м. царем, а царя в.кор.м." (132).
